Жертва щирості почуття… І кров‘ю з кроплена Земля...!
2425 років тому сталась у давній Греції така подія, що своїм геройством і посвятою чарує всі народи і стає прикладом того, як потрібно любити свій Рідний Край.
Влада тодішньої Персії, заграбавши всі знані тоді країни в Азії і Африці, забажала поширити своє панування на Європу. З тією метою перський тиран Ксеркс вирушив із величезною армією на підбій Греції. Та на шляху до досередини Греції зустрів він недоступні гори. Один був лише прохід між горами та морем, що звався Термофілі (гарячі ворота). Але тут до оборони Рідного Краю став спартанський король Леонід із 300 своїми лицарями. Та знайшовся свій таки землячок, проклятий історією зрадник Ефіяльт, який завів туди ворогів на своїх братів. Захопленні зненадська спартанці боролися дуже завзято, поки всі 300 не наклали та голови.
Сталося це 480 року до народження Христа.
На місці того героїчного вчинку потім поставили греки пам‘ятник із написом:"Мандрівнику, як прийдеш до Спарти, скажи, що ми тут полягли, вірні законам своєї держави".Недарма кажуть, що історія повторюється по спіралі бо 90 років вже минуло, як сталась в Україні подібна подія, тільки ще більш геройська та й з уваги на самих героїв таки безприкладна в історії всіх часів і всіх народів. Та мало хто знає що сталося в ті жахливі дні на станції Крути, а шкільні підручники не дають вичерпної інформації… Про події в Крутах ми можемо дізнатися тільки зі спогадів очевидців тих подій і звітів старшин які теж там стояли не на смерть, а за життя молодої Української держави.
Таким чином далі розповідь буде побудовано на спогадах учасників тих подій хто був поранений і кого врятували…
По оголошенні Українською Центральною Радою IV Універсалу Україна стала самостійною державою, також як така вела мирові переговори з Центральними державами в Бересті.
Рівночасно вела мирові переговори з тими ж державами і більшовицька Росія. Предсідник більшовицької делегації Троцький виступив із заступництвом Радянської України, запевняючи представників Центральних держав, що ніби Центральна Рада та її уряд уже не існують. А в цей час уряд України вживав надлюдських зусиль у придушенні анархії всередині країни і для її оборони назовні.
Найкоротшою дорогою до Києва з півночі йдуть залізничні шляхи Гомель-Бахмач і Ворожба-Бахмач.
На оборону цього надзвичайно важливого залізничного вузла командуючий військами отаман Капкан вислав Першу ім. гетьмана Богдана Хмельницького Юнацьку військову школу, у складі якої було чотири сотні (по 150 юнаків), 18 кулеметів та 20 старшин. Вона була укомплектована юнаками з бувших російських військових шкіл, з освітою не менше як шість класів гімназії, переважно із закінченою середньою освітою.
Отаман Капкан наказав мені (згадує Аверкій Гончаренко сотник армії УНР) негайно від'їхати до Бахмача з наказами для обох начальників. По одержанні двох секретних пакетів я спитав командуючого військами, чи не міг би я вислати ці накази якимсь молодшим старшиною. На це дістав таку відповідь:
Ви призначаєтесь комендантом оборони Бахмача. Більшовики наступають з Харкова і Полтави. Головні сили Муравйов провадить на Бахмач-Київ. Забирайте решту Юнацької школи. Потяг на ст. Київ-товаровий уже готовий. На поміч — трудно чекати.Щедро наділений повновластю з наказом за всяку ціну не віддати Бахмача, щоб не допустити більшовиків до Києва, з глибоким смутком і жалем (тоді ще не знав до кого) вертався я до школи.
Молодий цвіт нашої армії — юнаків — кидали майже в безнадійну ситуацію, тоді як серед шаліючої анархії десятки тисяч озброєного, випробованого в боях вояцтва безжурно демобілізувалося. Його не зуміли завчасу, використовуючи для цього національне піднесення, взяти в карби військової дисципліни, а навпаки, на мітингах деморалізували накликуванням до поділу землі. Тепер лише ідейні горстки стали до боротьби за рідний край.
Було очевидно, що Київ не мав вільних військових частин.
Така ситуація, а до того ще й вороже настроєне населення, яке косим оком дивилося на «інтелігентів»-юнаків, безперервні сутички з більшовиками упродовж більше як місяця, — це все дуже зле відбивалося на настроях школи. Частина з-поміж юнаків — це були діти з-під селянських стріх, з неусталеним світоглядом, які інтуїтивно відчували правоту наших змагань, і це давало можливість держати курінь у рамках дисципліни.
Активність супротивника збільшувалася. Під його натиском наші передові частини відступили, тільки уже не через Бахмач, а через його передмістя, бо 2 тис. озброєних робітників, з наближенням більшовиків, виступали активно, збільшуючи і без того переважаючого нас у багато разів ворога.
"Мені нічого не лишалося, як тільки приступити до оборони своїх позицій і приготуватись фортифікаційно до зустрічі з навалою більшовиків. З цією метою, після рекогносцировки при ступлено до праці. Роботу було виконано правильно і швидко" – запис з щоденника невідомого офіцера УНР.
"25-го січня 1918 року дістав я повідомлення, що до мене вислано з Києва студентську сотню. Справа військової підготовки цієї сотні була мені добре знана, бо в ній був мій брат з третього курсу медицини Університету св. Володимира. Від нього я довідався, що науку провадилось там сім днів, уміють вже стріляти та що в Києві — ціле пекло. Повідомлення про приїзд студентської сотні розійшлося серед юнаків, як блискавка, а враження, її приїздом викликане, було таке, ніби приїхала ціла дивізія. Завдяки цьому, так високо цінному і завжди в бою рішальному чинникові — «піднесення духу», і вдалося затримати наступ Муравйова та змусити його до затяжної боротьби."
Пише у своєму звіті Аверкій Гончаренко сотник армії УНР, командувач обороною в Крутах.27-го січня штаб сотника Тимченка вчасним ранком від'їхав у напрямі на Ніжин, де стояв полк імені Шевченка, щоб з тим полком приїхати юнакам на поміч.
В загалі той факт, що було лише 300 студентів є помилковим, бо ст. Крути обороняли п‘ять сотень і лише одна з них була студентською, про неї було згадано вище, і 20 старшин.
Студентський корпус був сформований добровільно зі студентів Київського університету ім св. Володимира й учні першої української Кирило-Мефодіївської гімназії, а гімназистам деяким тільки виконалось по 14 років. На озброєні мали гвинтівки та 18 кулеметів, підчас розгортання запеклого бою з військами Муравйова на платформі з гарматою за власною ініціативою з Києва приїхав сотник Лощенко, який своїми влучними пострілами дав відповідь на телеграму Муравйова:
"Пріґатовіться к встрече пабеданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцєроф всьоравно расстрєляю."
Під час жорстокого бою сили червоних постійно поповнювались свіжими силами, та ще тут як в Термофілі знайшовся зрадник - Шевченківський полк, що був в Ніжині і мав прийти на допомогу захисникам ст. Крути, перейшов на бік червоних…
Допомоги не було вже звідки чекати і командувач обороною пише наступне:
" Тут варто відзначити надзвичайну холоднокровність і вміння панувати над собою наших старшин і молодих вояків, якої я не зауважував за час побуту на фронті під час світової війни серед старших, добре вишколених жовнірів. По Студентській сотні виводив я з бою сотні юнаків у такому порядку: друга, третя і четверта. Перша сотня, яка була у резерві, вступила в бій по годині другій, здержувала противника, що намагався нас оточити, аж до повної темряви. Після чого рештки резерву відступили цілком з поля бою і прилучилися до школи. По перегляді після бою не було в студентській сотні мого брата, але під час бою пораненим він не був, оскільки не було і в шпитальному вагоні. Не було виявлено також цілої чоти Студентської сотні — до ЗО людей. Вислав я розвідку, затримав ешелон — та все було даремно. Про долю брата і його товаришів довідався я вже багато пізніше. Виявилося, що вони відступаючи, очевидно, для скорочення дороги, пішли на світло на ст. Крути, а там зі сходу надійшли більшовики. Невдовзі розігралася кривава драма... їх не розстрілювали, а кололи багнетами, що я ствердив уже в Києві, при похороні.
Станцію Ніжин справді обсадив наш Шевченківський полк, який хотів нас обеззброїти у вагонах, бо ж стати до бою, а ще до того вночі, у нього забракло «мітингового героїзму», а ще певно не знайшлося в ньому жодного справжнього москвина, бо перед тим москвином він був би і слухняний до безтями і покірливий.
Треба було усунути Шевченківців, що, на щастя, обійшлося без крові. Незабаром на ст. Бровари я здав уже релятивний звіт Симонові Петлюрі в присутності його начальника штабу сотника Олександра Удовиченка. Замість бодай хвилевого відпочинку ми змушені були вже не боронити доступів до Києва, а йти його брати, бо там повстали добре озброєні місцеві більшовики."Так закінчився бій під Крутами. Утрати сягали: 250 юнаків, одна чота (до 30 людей) студентів і 10 старшин.
Бойовий наказ наша молодь виконала, а пам'ять полеглих оповита ореолом слави, стала зразком для майбутніх поколінь!
Таким чином 29 січня 1918 року день найбільшого лицарського учинку, що виявилися в дні української визвольної боротьби.
Коли вернулась українська влада до своєї столиці, було зібрано на крутянському побоєщі тіла героїв, перевезено їх до Києва та 19 березня 1918 року поховано на державний кошт на Аскольдовому цвинтарі у братній могилі… Та животворна кров Героїв з-під вічно славних Крут розпливлась уже по всій Україні і всяклась глибоко в її Чорноземи, щоб незабаром святим вогнем усенародного повстання проти ворогів написати одвічний Закон Землі Української:
САМОСТІЙНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ!!!
СЛАВА УКРАЇНІ І ГЕРОЯМ СЛАВА!!!
Дунєв С.