Українські Січові Стрільці: бойовий шлях, історична доля.
Мета статті - було проаналізувати розвиток Українських Січових Стрільців протягом їхнього бойового шляху і подальшу історичну долю легіону з його реорганізаціями і трансформаціями в інші бойові підрозділи військових частин УНР.
автор статті: Дунєв Сергій Сергійович
Дунєв С. Українські Січові Стрільці: бойовий шлях, історична доля // Літописець: Збірник студентських наукових праць. – Вип.. 6. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2011. – С. 79-83.
Мета статті - було проаналізувати розвиток Українських Січових Стрільців протягом їхнього бойового шляху і подальшу історичну долю легіону з його реорганізаціями і трансформаціями в інші бойові підрозділи військових частин УНР.
Чи не єдиною органiзованою силою в Галичинi, що бiльш-менш реально оцiнювала тодiшню мiжнародну ситуацiю, було сiчове стрiлецтво, яке розглядало Австрiю тимчасовим союзником. Про це свiдчила як його попередня дiяльнiсть, так i активнiсть у першi днi свiтового конфлiкту. Вже 30 липня 1914 р. львiвськi органiзацiї «Січові Стрільці I» i «Січові Стрільці II» об’єдналися «для спiльних дiй» [1, с.74].
2 серпня 1914 р. на першому засiданнi Головної Української Ради з iнiцiативи та за спiвучастю «Стрiлецької секцiї», львiвських органiзацiй Сiчових Стрiльцiв та «Сокола-Батька» було вирiшено органiзувати корпус воєнних добровольцiв для боротьби проти Росiї. [2, с.35] Його створення було доручено окремiй вiйськовiй колегiї у складi Теодора Рожанковського, Михайла Волошина, Степана Шухевича i Дмитра Катамая. 2-3 серпня ця група, що згодом розширилася i стала називатися «Українською Боєвою Управою» (УБУ), ухвалила назву майбутнього вiйська — Українськi Сiчовi Стрiльцi (УСС) та призначила його тимчасовим командантом (військовим керівником) Теодора Рожанковського [3, с.55].
Третього вересня на загальному зборi було видiлено 2500 стрiльцiв, якi мали залишитися, а решта отримала документи для повернення додому. «Зі сльозами в очах благали вони залишити їх, — згадував Михайло Галущинський, — та годі було вволити їх бажання». Про це ж писав інший очевидець тих подій: «Гуцулія плакала, просила і цілувала по руках головного вожда стрільців, що був безрадний тут, що не міг нічого зробити на власну руку» [1, с.90]. А Роман Купчинський в своїй трилогії «Заметіль» наводить приклад, коли один з добровольців, учень торговельної школи, купив у іншого, дрібного купця, право залишитися в Українських Січових Стрільцях [4, с.96].
По обіді 3-го вересня, пiсля того, як основна частина добровольцiв пiд тиском властей прощалася з легiоном, стрiльцi, котрi залишилися, змушенi були прийняти австрiйську присягу. Один з учасників заприсяження Микола Голубець так описав цю церемонію: «Глухо і без ентузіязму прогомоніла стрілецькими лавами рота присяги... В суматосі, що тоді запанувала, трудно було визнатися, хто заприсяжений, хто ні, так само, як нікому було провірювати, хто присягав щиро, а хто... замість слів присяги, деклямував у їхній такт, якийсь виїмок з Шевченкового «Кобзаря» [5, с.104]. Тодi ж, як свiдчать очевидцi, завдяки старанням Дмитра Вiтовського, було складено й iншу — таємну присягу на вiрнiсть Українi, яку прийняв священик о. Осип Нижанківський. Цього разу присягали всi — i «реєстровики», i тi, хто не потрапив до УСС (подiбнi присяги проводили й ранiше, пiд час перебування добровольцiв у своїх повiтах, а також i в майбутньому — їх складали стрiлецькi новобранцi). В присязі зазначалося: «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені Господи Боже й Архангеле Михаїле допоможіть. Амінь» [6, с.22]. Подальшi подiї показали, що саме остання присяга стала моральним iмперативом для новiтнього українського вiйська.
У зв’язку з швидким наступом російських військ на Львів, було затримано остаточну організацію УСС, а її центр перенесено до м. Стрий. В цей час змінюється ставлення австрійської влади до УСС. Хоч Австро-Угорщина і відчувала гостру необхідність їх використання проти Росії, проте внаслідок недовіри до українських військових частин у Відні призупинили процес утворення додаткового корпусу УСС. В Генштабі не створили з легіону УСС одноцільне військове з’єднання, а розділили його на 10 окремих загонів-сотень по 220 бійців у кожному, які займалися розвідницькою та диверсійною роботою.
Бойовий шлях УСС був тяжкий та героїчний, сповнений любові до власної землі та ненависті до ворогів. Героїчними сторінками боротьби легіону стали бої за гору Маківку та Лисоню.
Гора Маківка стала в 1915 р. майже на 60 днів непереборною твердинею української землі, на шляху російських військ. Та мурами цієї цитаделі були не стрімкі кручі, створені природою, а Українські Січові Стрільці (УСС), виплекані довоєнним січовим, сокільським та пластовим рухом. Задіяні для оборони Маківки австро-угорські підрозділи виявлялись мало ефективними, та все одно завдяки легіону УСС бій було виграно [6, с.40]. Зрозуміло, що найбільше захоплення перемога стрілецтва викликала серед власного громадянства. Воно ж відіслало в стрілецькі ряди своїх синів. Воно ж жило й кріпилося тими самими сподіваннями, що й їх сини на полі бою. Перемога на Маківці - і їх перемога.
За гору Лисоню бої розпочалися вранці 2 вересня 1916 року намаганням російського командування силами 113-ї елітної пішої дивізії захопити Лисоню та розгромити 35 полк австрійських стрільців. У зв’язку з цим першу сотню УСС під командуванням поручника Р.Сушка було вислано в наступ. Проте вночі сотня була розгромлена і росіяни зайняли Лисоню. Вранці 3 вересня пішла в контрнаступ друга сотня поручника А.Мельника, але потрапила під надзвичайно сильний артобстріл противника і була змушена рятуватися втечею до лисонського лісу. За сотнею Мельника пішла в атаку третя сотня четаря В.Кучабського у напрямку південної частини лісу для надання підтримки правому флангу 2-ї сотні, що було успішно виконано.
Таким чином криваві бої за Лисоню, в які росіяни кинули цілу дивізію найкращої піхоти і багато артилерії, закінчився перемогою австрійського війська. Але оборона була б набагато важчою, якби не полк Українських січових стрільів, що спинив наступ ворога у хвилину найбільшого ослаблення фронту. За цю перемогу усуси заплатили криваву ціну: з 44 старшин залишилось лише 16, 81 стрілець загинув у бою, 293 було поранено, 285 потрапило до ворожого полону [6, с.51].
Але настав 1917 р. В Росії відбулася революція, а в Україні розпочала свою державотворчу діяльність Центральна рада. Влітку 1917 р. розпочалась українізація Південно-Західного фронту. Це викликало сумніви у галичан щодо правильності орієнтації на Австрію. Багато січовиків виявили бажання воювати проти Австро-Угорської імперії для визволення підвладних їй земель. З колишніх полонених українців був створений Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців.
Захопивши владу у Східній Галичині у листопаді 1918 р., українці викликали гнів зі сторони польських політичних кіл, які фактично одразу організували бойові дії проти Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Лише за 3-4 дні Січові Стрільці з Чернівців змогли добратися до Львова, де вже точилися бої за місто [7, с.78-80]. Прибувши до місця подій, січові стрільці одразу вступили в бій. Це дещо вирівняло загальну ситуацію і підняло моральний стан захисників Львова. Але, не зважаючи на героїчну стійкість українських формувань, все ж 21 листопада довелося залишити столицю Галичини. Потрібно відзначити дивний парадокс: не зважаючи на війну, відносини між бійцями ворогуючих сторін залишалися приязними і доброзичливими. Після денних сутичок увечері і вночі українські і польські солдати разом грілись біля вогнищ і співали пісень. Але така дружба і приязнь тривала не довго. Українські військові формування змушені були покинути Львів. Місцева польська влада почала чисельні зачистки як українців, так і євреїв.
В процесі реорганізації Української Галицької армії за окрему військову одиницю було прийнято курінь, що складався з чотирьох - п’яти сотень і мав свої допоміжні служби. Полки як військові частини залишалися лишень в окремих випадках, зокрема, там, де вони формувались на основі Українських Січових Стрільців. Загалом військова вертикаль становила схему: рій - чета - сотня - курінь - бригада - корпус - Галицька армія.
Січові́ Стрільці́ — одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919 рр., яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1-й Курінь Січових Стрільців, Полк Січових Стрільців, Окремий загін Січових Стрільців, Дивізія Січових Стрільців, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус Січових Стрільців, Група Січових Стрільців.
Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців був організований у Києві у листопаді 1917 з колишніх полонених українців, що вийшли з австро-угорської армії, з метою захищати Центральну Раду перед наступом більшовиків; командир — сотник Олександр Лисенко; у грудні-січні брав участь у боях під Бахмачем і в Києві, далі захищав уряд УНР під час відступу до Житомира. Відтоді й аж до кінця існування формації Січових Стрільців нею незмінно командував полковник Євген Коновалець. Наприкінці січня 1918 Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців брав участь у придушенні Січневого повстання в Києві.
По відмові полку Січових Стрільців продовжувати військову службу після гетьманського перевороту, його роззброїли німці і Січові Стрільці розійшлися по Україні, при чому значна частина їх перейшла на службу до Запорізької дивізії, в якій у другому піхотному полку (полковника Петра Болбочана) склали третій курінь. У кінці серпня гетьман Павло Скоропадський погодився на формування Окремого загону Січових Стрільців і призначив для нього місце розташування у Білій Церкві; склад: один піхотний курінь з чотирьох сотень, кулеметна сотня, кінна розвідка, гарматна батерія і технічна частина; загальний стан — 59 старшин і 1 187 вояків (бойовий стан — 46 і 816).
Окремий загін Січових Стрільців став на чолі повстання проти гетьмана Скоропадського після проголошення ним федерації з Росією, й у вирішальному бою під Мотовилівкою (18 листопада 1918) Січові Стрільці перемогли гетьманських дружинників. Під час облоги Києва Січові Стрільці розгорнулися насамперед у Дивізію Січових Стрільців, на початку грудня в Осадний корпус Січових Стрільців, до складу якого, крім Дивізії Січових Стрільців (11 000 бійців), входили ще Чорноморська дивізія та перша і друга Дніпровські дивізії; разом близько 25 000 вояків, у тому числі близько 80 % наддніпрянців. У першій фазі другої війни проти більшовицької Росії Осадний корпус Січових Стрільців розклався: його дивізії з протигетьманських повстанців розбіглися або перейшли до ворогів і боєздатною залишилася тільки колишня Дивізія Січових Стрільців.
У 1920, в основному з колишніх Січових Стрільців, сформувалася шоста Січова стрілецька дивізія. Хоч у ній на командних постах були старшини Січових Стрільців, ця дивізія до формації Січових Стрільців не належала [7, с.249].
Таким чином, можна простежити формування українського війська від парамілітарних організацій до професійної армії. Січові Стрільці зробили великий вклад в історію української армії і військової справи. Традиції, однострій, уклад січовиків відбились на Українській галицькій армії. У формації Січових Стрільців Армія УНР диспонувала військовою частиною, яка виділялася своєю організованістю і боєздатністю. Як головна підпора протигетьманського повстання, Січові Стрільці мали великий вплив на Директорію УНР, але після від'їзду В. Винниченка за кордон цей вплив зменшився. По війні керівні старшини Січових Стрільців були творцями і головними постатями УВО — ОУН.
1. Лазарович М.В. Легіон Українських січових стрільців: формування, ідея, боротьба. – Тернопіль: Джура, 2005. – 592 с.
2. Монолатій І. Українські легіонери: Формування та бойовий шлях Українських Січових Стрільців, 1914-1918 рр. – К. : Темпора, 2008. – 88с.
3. Думін О. Історія Легіону УСС // Дзвін. – 1991. – № 10. – 119 с.
4. Купчинський Р. Заметіль. ІІ. Перед навалою: Повість зі стрілецького життя. – Львів: Каменяр, 1991. – 324 с.
5. Голубець М. Рік грози і надії 1914. – Львів: Накл. І. Тиктора, 1934. – 128с.
6. Липовецький С. Українські січові стрільці: галицькі воїни Архистратига Михаїла. – К.: Українська Видавнича Спілка, 2010. – 96с.
7. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська (від княжих часів до 20х років ХХ ст.)/ Упоряд. Б. Якимович. – 4-те вид., змін. І доп. – Львів: Світ, 1992. - 712
автор статті: Дунєв Сергій Сергійович